Кожного дня все більше громадян стають внутрішньо переміщеними особами, адже війна триває. Люди змушені покидати рідний дім через постійні обстріли. Сьогоднішня ніч для українців не стала винятком, росія атакувала країну шахедами, вкотре вирішуючи долі мирних жителів.
Але наші громадяни, особливо жінки, не збираються здаватись, а навпаки – стають лише сильнішими. Як, приміром, Олена Анічина з Харкова, яка на початку повномасштабного вторгнення разом з сімʼєю покинула рідний дім, переїхала до Чернівецької області та почала життя з нуля.
Півтора роки зусиль дали Олені результат у два виграних гранти! Тепер жінка виготовляє кондитерські вироби, які можна замовити в будь-якому куточку України, та навчається у сфері IT. Як це було? Читайте в інтервʼю!
Альоно, розкажіть, як ви взагалі опинилися у Чернівцях? Як давно переїхали?
Ще на початку повномасштабного вторгнення. Перший тиждень разом з родиною ще була у Харкові. Потім чоловік зателефонував, сказав збирати дітей і що ми їдемо. Куди? Невідомо, в нас не було чітких планів. Головне поїхати з міста. Нам здавалося, що це на кілька тижнів і незабаром ми повернемось додому.
В дорозі ми провели 5 днів і вони були просто жахливі. В одному авто їхало шестеро людей та собака, ми сиділи один у одного на руках. Друзі чоловіка підказували йому яким шляхом їхати, де зелений коридор. Ночували де доведеться, в дитячих садочках. Одного разу навіть спала сама в машині з собакою, бо тварин не хотіли пускати в приміщення, а я би не покинула улюбленця. Грілися обіймаючи один одного.
Після всього пережитого стресу, постійного холоду та навантаження на хребет у мене защемило нерв. Влітку 2022 я практично не могла ходити, пересувалась з палицею. Допоміг уже місцевий невропатолог.
І діти також зіштовхнулися зі складнощами, мої сини алергіки. Після переїзду важко було знайти не те що хорошого лікаря, а й пігулки.
Як ви познайомились з Благодійним фондом «Рокада»? Як дізналися про грантові можливості?
Ми переїхали не в самі Чернівці, а в село в області. Їхати до міста далеченько, а у віддалені куточки майже не їздили волонтери, хоч у селі ще багато переселенців окрім нас. І тут голова села розповів, що відбуватиметься захід, який організовує «Рокада». Працівники Фонду привезли гуманітарну допомогу, за яку ми досі дуже вдячні, такі познайомилися.
Пізніше моя знайома додала мене в групу в соцмережах, там я побачила допис про програму «Save the children». За півтора роки війни я заповнювала безліч заявок, але жодних відповідей не було, навіть не обґрунтовували відмову. Так і того разу я надіслала анкету без жодних надій. Також додатково заповнила заявку в Центрі зайнятості, на іншу програму. Я зрозуміла, що часи змінились на гірші, але це не значить, що не потрібно розвиватись. Тим паче, в селі роботи ніякої не було.
Ще до повномасштабного вторгнення я хотіла вивчати дві сфери: IT та ресторацію. Мріяла відкрити власний заклад, а новітні технології вивчати для себе та додаткового прибутку. І тут за кілька тижнів мені зателефонували з обох програм, сказали, що я проходжу! Я написала бізнес план, пройшла курси в Центрі зайнятості для власної справи. А для навчання в IT пройшла співбесіду та показала підготовлені напрацювання. І почала втілювати мрії в реальність!
А чому обрали саме професію кондитера?
Так як я хотіла свій ресторан, ще в Харкові почала вчитися готувати, випікала різні торти, тістечка, працювала з карамеллю. Коли переїхали почала з пряників, бо інші десерти швидко псуються, а печиво довго зберігається, лишається гарним, його можна відправляти поштою.
На якому етапі зараз ваш бізнес?
Спочатку в нашому домі не було жодного обладнання, навіть холодильника, випікала я в печі. Навіть навчилась готувати хліб на старій пательні. Грант якраз дав можливість закупити необхідний інвентар. Наразі я вже виготовляю на замовлення пряники, маршмеллоу, є купа нових ідей. Єдина проблема — віддаленість від міста, це зменшує клієнтуру. Та і зіштовхнулась з тим, що мене ніхто не знає, як фахівця в цьому регіоні. Тому зараз активно працюю над власним просуванням.
Раніше ви розповідали про те, що ваш тато хворіє і ви намагаєтесь йому допомогти. Що саме трапилось?
Минулого року мені зателефонувала мама і сказала, що тато в лікарні й потрібно робити операцію. Я лишила родину та поїхала до Харкова, батьки були там. Виявилось, що в тата два пороки серця, вроджений та набутий. Ми були шоковані, адже він міцний чоловік, ніколи не жалівся на погане самопочуття. Я дуже нервувала поки їхала і не знала чи встигну його побачити. Вперше довелося просити допомоги в людей, я відкрила збір і з горем навпіл вдалося зробити першу операцію. Вроджений порок прибрали, але необхідне ще одне втручання, на яке бракує коштів.
Лікування батька для мене великий стимул. Коли я виграла ці два гранти, зателефонувала татові і сказала: «Ти тільки тримайся, будь ласка, дай мені час. Твоя донька докладає всіх зусиль, я підійму нашу родину з колін».
Що би ви могли сказати жінкам, які так само хочуть реалізуватися, але поки що вагаються чи мають страх? Що би ви порадили?
Ніколи не здаватись. У мене самої було відчуття несправедливості, от чому не виходить, я ж стараюсь. Я перестала вірити у всіх і все. Памʼятаю, як розповіла це психологу, вийшла з сеансу, а за кілька годин мені зателефонували і сказали, що я проходжу за цими програмами. Це подарувало крила, зʼявилося стільки натхнення, бо ж півтора роки наполегливості були не дарма.
Було багато складнощів, але я вірила, що все буде добре. Не варто забувати, що ми українки, а значить найсильніші і в нас обов’язково все вийде!
