Анастасія Хлопова, 11 років
Родина Хлопових – із Харкова. Двоє дітей і батьки початок великої війни застали вдома. Розповідають, жили у північній частині міста. Їхній район знаходиться за 7-8 кілометрів від ворожої Білгородської області.«Постійні обстріли. Ми майже не виходили з підвалів, особливо вночі. Вдень, коли трохи стрілянина затихала, бігали додому, щоб поїсти і трохи поспати, бо в підвалі не було можливості. Магазини не працювали, коли завозили хліб і якісь продукти, ми в чаті району дізнавалися, то бігли за ними. Були величезні черги. Знову починалися обстріли, стояли і тремтіли, щоб раптом не прилетіло, не всім вистачало тих продуктів. В одну таку чергу і прилетіло. Так і жили ми десь до початку березня. Але коли над нашим будинком почали пролітати ворожі бомбардувальники на місто, а вони за звуком з’являлися раптово і вже над головою, то нервова система не витримала, і ми вирішили на страх і ризик тікати», – розповідає мама Ірина.
Виїздила родина на Хмельниччину – там залишилася квартира батьків Ірини. Дорога до Волочиська тривала дві доби.
«Пальне не всюди можна було купити, навіть якщо в черзі чекаєш 3-4 години, не факт, що тобі вистачить, і продавали певний літраж на машину. У Кропивницькому нас прийняли на ночівлю в якомусь таборі (вже не пам’ятаю, бо все на нервах, змучені, але дуже дякую таким людям, що допомагали і навіть погодували). 8 березня зранку ми дісталися Волочиська», – ділиться Ірина.
Хоч і місто було знайоме, все ж родині облаштовуватися було непросто. Були панічні атаки, нервові зриви, не хотілося нікого бачити і говорити.
«Але життя йде і потрібно за щось жити. Почала шукати роботу, менша донька була на той момент у другому класі. Вчилася онлайн. Але вирішили, що далі так тривати не може і пішли в міську школу. Зараз вже звикли, обжилися потроху, працюємо, навчаємося», – продовжує Ірина.
Молодша донька навчається уже в 5 класі, відвідує музичну школу, займається малюванням і вивчає англійську. Старша – повернулася Харкова, бо закінчує інтернатуру.
«Чоловік теж вже 2 роки як у Харкові біля своєї хворої матері. Тут у Волочиську залишилися я з донькою, дідусь, моя сестра і її двоє дітей», – уточнює Ірина.
Найбільше, про що мріє родина Хлопових, – щоб якнайшвидше закінчилася війна і могли повернутися додому.
«Продовжити будівництво дачі, далі займатися пасікою і вирощуванням різних сортів винограду. Настя хоче домашніх тваринок», – зізнається Ірина.
«На моєму малюнку зображена наша країна: гори, ліси, річка, поле, і це все оберігає лялька-мотанка із лелекою. Зараз багато дітей страждають і лялька-мотанка – як оберіг і водночас іграшка для душі. А мальовнича місцевість зображує спокій і мир», – ділиться Анастасія.