Елеонора Пашева, 15 років
Сім‘я Еленори – сама дівчинка, мама, тато та бабуся евакуювалися на Буковину з Запоріжжя у 2023 році. Мама – Юлія у мирний час працювала перекладачем англійської. Тато Анатолій – будівельником. Еля на той момент навчалася у сьомому класі.
«Життя було спокійним і розміреним. Кожен займався улюбленою справою. Спершу ми не могли повірити в те, що відбувається. Здавалося, все це десь далеко і нас не торкнеться. Та коли ракета впала всього за одну зупинку від нашого будинку, зрозуміли — треба виїжджати», – пригадує Елеонора.
Тоді мама дівчинки згадала про подругу, яка евакуювалася з Києва до Чернівецької області. Та запропонувала їхати до неї.
«Ми зібрали найнеобхідніше: документи, речі, нашого маленького песика і вирушили в дорогу. Бабуся тоді вагалася, але зрештою погодилася їхати з нами. Дорога була довгою, важкою й невідомою», – продовжує Елеонора.
Оселилася родина у місті Вашківці. Тоді ж постало питання про подальше навчання дитини. Спочатку Еля навчалася дистанційно і так закінчила сьомий клас у рідній школі.
«Ми поступово почали вкорінюватися. Дорослі знайшли роботу — хтось працює дистанційно, хтось знайшов нове місце тут, у громаді, яка нас прийняла. Бабуся теж має справу – волонтерить. Щодня пече, варить, плете маскувальні сітки. І так передає тепло свого серця, наших сердець тим, хто щодня боронить Україну. Для нас вона — приклад сили й турботи, як сучасна Берегиня», – розповідає Елеонора.
Нові знайомі, які теж вимушено покинули рідні оселі, порадили дівчині записатися до художньої школи.
«Я була щаслива — це був шанс відволіктися від пережитого й знайти щось нове. У художній школі мене прийняли дуже тепло, з розумінням. З’явилися нові друзі. Я брала участь у мистецьких конкурсах і навіть виборювала призові місця. Це надихало мене і повернуло віру до життя», – зізнається юна художниця.
Сьогодні дівчина навчається у вашківській школі. Знаходить нові інтереси, нових друзів.
«Ми звикаємо, але не забуваємо. У серці живе любов до дому й мрія повернутися», – ділиться Елеонора.
Її малюнок — це наша спільна історія: дівчину у віночку на тлі українського пейзажу й соняшників.
«Вона — чорно-біла, але сильна, зосереджена, сповнена внутрішнього світла. Її обличчя — символ незламності, бо навіть у темні часи вона не втрачає гідності. Вона — уособлення кожного з нас, хто зберігає любов до України в серці. Вона стоїть на землі, яка страждає, але живе. Вона незламно дивиться вперед. Соняшники — це більше, ніж квіти. Це символ сонця, життя, щедрості нашої землі, яку ми змушені були залишити, але ніколи не зрадили. Це пам’ять про мирне літо, про поля, які ми колись бачили з вікон. Це надія, що навіть у випаленому полі знову проросте зерно, якщо дати йому трохи турботи й миру. Цей образ — наше відчуття теперішнього й віра в майбутнє. Загалом малюнок про стійкість, про мрію, про відродження», – трактує свої творчі емоції авторка.
А ще Елеонора мріє про щасливу країну, де кожна дитина зможе без страху планувати день, де не буде звуків сирен, а буде спів птахів.
«Де наші домівки — не руїни, а місця сили. Де Україна — вільна, незалежна й сильна. І моя дівчина в малюнку — це не тільки про те, що було, а про те, що буде. Вона — віра. Вона — ми», – підсумувала Елеонора.