Милана Латіпова, 15 років
«Я зобразила Берегиню у вигляді мотанки — українського оберега, який з давніх-давен символізує захист, добро і силу традицій. Мотанки створювалися без голки і нитки — їх не шили, а саме мотали. Така лялька була не просто іграшкою — її дарували немовлятам і дітям, щоб оберігати від зла і нещастя. Моя мотанка — з колосками. Бо українська земля сьогодні страждає від ран, які завдають їй щодня снаряди. Вона втомлена, але жива. А колоски — це надія. Бо навіть маленьке зернятко проросте, якщо дати йому трохи світла, тепла й миру. Я вірю, що наша земля відновиться. Колоски — це шепіт нашої землі, яка молить про спокій і відновлення. І тому моя Берегиня — це не лише про минуле, а й про майбутнє України, яку я люблю».
«Нашу сім’ю торкнулося лихо війни ще у 2014 році. Ми днями сиділи у підвалі — на воді й печиві. Добре, що хоча б це було. Магазини майже не працювали, не було світла й води. За ті два місяці дуже багато літніх людей померло від голоду…», – розповідає історію своєї родини Юлія Полтавець.
Нині вона разом із двома доньками Миланою і Доротеєю живе на Івано-Франківщині. Коли ворог все більше став обстрілювати місто, родина виїіхала до Києва – там живе мама чоловіка.
«Там ми пробули два місяці. Обстрілів стало менше, і ми повернулися додому. Місто було поранене: вікна в хаті вибиті, на асфальті застигла кров, яку дощ не встиг змити. Але ми вдома», – продовжує розповідати Юлія.
Згодом народилася Доротея, Милана пішла в перший клас. Здавалося життя трохи налагоджується.
«Але оте відчуття тривоги глибоко в душі не зникало… 24 лютого 2022 року, 5-та ранку – вибух на аеродромі. Ми знову опинилися в 2014-му. Ми мовчки збирали тривожні рюкзаки й чекали тата, який мав приїхати з відрядження. Два тижні сирен, вибухів і надії, що ось-ось усе налагодиться. Друзі кликали на Івано-Франківщину. Почались евакуації, і ми поїхали — з трьома рюкзаками, двома котами й морськими свинками. 32 години в дорозі — майже стоячи», – пригадує мама дівчат.
10 березня 2022 року родина дісталася Бурштина. А вже за пів року там дівчатка пішли до школи.
За цей час родина облаштувалася у місті. Дорослі знайшли роботу. Дівчата – друзів.
Мріють, щоб війна нарешті закінчилася, і могли повернутися до рідного Краматорська.