Ніколь Ричагова, 6 років

Сім‘я Коваленкових-Ричагових: Олена, її чоловік Олександр, двоє дітей – старший Володя і маленька Ніколь – з Маріуполя. Там незадовго до початку повномасштабного вторгнення придбали квартиру мрії – з вікна було видно море та порт. До пляжу – всього 5 хвилин пішки.

«24 лютого ми прокинулися о 6:30 від вибухів, вили сирени. Ми сподівалися, що все буде як у 2014-му, коли все закінчилося за декілька днів. Мені подзвонили знайомі військові і порадили покинути квартиру, так як вона була оглядовою. У той же вечір ми поїхали до батьків чоловіка. Там прожили місяць. Нам пощастило, що там був перший поверх. Але ворог щодня обстрілював будинок. Було таке враження, що він руйнується. За кілька днів ми вийшли на вулицю і потрапили під мінометний обстріл, після цього діти на вулицю більше не виходили», – пригадує початок повномасштабної війни Олена Коваленкова.

Жінка каже, приблизно 2 березня вимкнули світло і воду, через декілька днів – газ, мобільний зв’язок.

«Готували ми у дворі, варили каші, бо треба було найменше води. Вже 8 березня у нас не залишилося води, ми розтоплювали сніг, набирали воду з водостоків у багатоповерхівці. У квартирі вікна були розбиті, температура – мінус 6. Були постійно вдягнені в декілька курток, шапку не знімали навіть вночі. Про особисту гігієну не могло йти навіть розмови, бо не було води просто попити. Мені здавалося, що кожен день – останній. Щоночі приблизно о 2 годині починали літати літаки і скидати бомби. Ти лежиш і чуєш як він наближається, скидає бомбу і вона летить секунд 15, я ніколи не забуду цей звук. Закриваєш очі і розумієш, що є ще 15 хвилин, літак полетів на перезарядку. Я засинала, закриваючи вуха пальцями, бо знала, що, якщо він поцілить у наш будинок, то навіть у підвалі не буде безпечно, такі бомби зносили два під’їзди дев’ятиповерхівки», – продовжує мама Володі та Ніколь.

Олена каже, з кожним днем ставало гірше. Харчі закінчувалася, води не було, але і можливості виїхати теж.

Люди, які залишалися на той час у Маріуполі, були відірвані від світу.

«16 березня була інформація про зелений коридор, і ми побачили у вікно як сусіди почали виїздити. Але через декілька годин вони повернулися на розбитих авто, поранені. Поранених і загиблих ставало все більше. У перші дні людей накривали простирадлами, але потім тіла лежали просто неба. Мій син Володя у мене питав, чому їх не ховають. Наш район окупували 12 березня. Була комендантська година і безкінечна перевірка документів, житла. Вони просто заходили, коли хотіли, дивилися, що хотіли, когось забирали з собою і більше ми цих людей не бачили. Почали видавати хліб і стартові пакети приблизно 18 березня, але ми їх так ненавиділи, що нічого не хотіли брати», – розповідає далі жінка.

Діти почали хворіти. Ліки закінчилися. Температура в малих була під 40 і не спадала.

«Чоловік пішов у лікарню. Йому дали «Ібупрофен» і сказали, що це останній. Я не витримувала. Транспорту не було, зв’язку не було, діти хворіють. Нам сказали, що іноді в іншому районі буває евакуаційний автобус і можна виїхати в сусідні села. Там є базові речі. Ми вийшли 26 березня з дому, вирішили йти пішки. На трасі нас згодився довезти до найближчого населеного пункту чоловік Володимир. Він був волонтером, на блокпостах на нас наставляли зброю і питали, скільки ми йому заплатили. Можливо, через те, що у дітей дійсно була температура, вони нам повірили, але над водієм знущалися. У той же день ми були на території з мобільним зв’язком, викликали таксі і доїхали до Бердянська. Приїхавши туди, ми подобово орендували кімнату, але вже до вечора там теж пропала мобільна мережа. Тиждень сиділи в полі: о 6:30 ранку були там і чекали на евакуаційний автобус, а ввечері повертались на орендоване житло. Через тиждень приїхали 50 автобусів і ми наступного дня о 2 ночі були в Запоріжжі. В українському Запоріжжі. Всі плакали», – ділиться пережитим Олена.

До Львова родина дісталася 8 квітня евакуаційним потягом. Одразу стали шукати квартиру.

«Але, на жаль, нам не хотіли здавати квартиру. Розмовляючи по телефону біля ЦНАПУ, мою розмову почув чоловік, який порадив звернутися до гуртожитку, де ми зараз і мешкаємо. Він став для нас другим домом. Коли зайшли в кімнату без ремонту, я плакала від радості, що на решті у нас буде хоч якесь місце для життя», – продовжує мама Володі та Ніколь.

Перші пару місяців для сім‘ї Коваленкових були непростими. Ані Олександр, ані Олена не могли знайти роботу, не вдавалося дітей влаштувати в садок і школу.

«Згодом все вийшло, чоловік пішов працювати. Я не могла влаштуватися, бо донька була ще маленькою, а садок працював до 16:30. Роботодавці відмовлялися брати мене на роботу на неповний день. Але цього ж року я вступила в Маріупольський приазовський державний університет на спеціальність соціальна робота. Навчалася онлайн на денній формі. Отримувала 3000 гривень стипендії. Плюс спілкування з викладачами не давали зійти з розуму. Так я трохи відновилася. І вже на першому курсі я розпочала працювати за спеціальністю», – радіє успіхам Олена.

Діти ходять у школу. Володя – у шостому класі, Ніколь – у першому.

«Володі вже 12 років. Він дорослий хлопчик. У нього є обов’язок – водити сестричку в школу і забирати. Любить готувати, відвідує гурток із велоспорту та бере участь у змаганнях. Ніка додатково відвідує гурток шахів, любить кататися на роликах. Має найкращу подругу, яка теж проживає в гуртожитку», – продовжує Олена.

Родина Коваленкових має одну спільну мрію – мирне небо та море.

«Ми весь час мріємо про те, як будемо жити біля моря, ходити до нього пішки, зустрічати світанок і купатися до заходу сонця», – зізнається жінка.