В Україні живуть біженці з більше, ніж сорока країн світу. Всі вони особливі: мають різні професії та навички, говорять різними мовами, мають свій унікальний досвід, але їх об’єднала Україна.
«Рокада» більше двадцяти років надає допомогу біженцям. Ми хотіли би познайомити вас ближче з життєвими історіями тих, хто колись звернувся за допомогою до нашого Фонду. Запал цих людей, їхня наполегливість, віра і любов до оточуючих одного разу дали їм надію, яку вже не втратити. Ці люди будують своє життя з нуля у новій країні й готові поділитися своїм досвідом.
Їхній шлях був тернистим, та вони змогли знайти другий дім і побудувати життя з нуля в новій країні!
Ахмад Альдвіхі приїхав до України з Сирії у 18 років. Юний хлопчина мріяв стати лікарем, подолав довгий шлях аби навчатися, хоч і не очікував, що на заваді стане стільки випробувань.
“Мій старший брат навчався в Казахстані. З огляду на його досвід, мені не хотілося їхати до росії, Білорусі, Узбекистану.
Я обрав Україну, бо ще в Сирії багато читав про неї, говорив з друзями. Попри те, що Україна в минулому входила до Радянського Союзу, європейські цінності більш близькі цій державі.
Як зараз пам’ятаю, мій літак приземлився 20 грудня 2006 року. Досі не люблю холод, який зустрів мене тоді у Борисполі“, – згадує Ахмад про переїзд.
15 березня 2011 року Сирію охопив збройний та політичний конфлікт, який почався з демонстрацій, що були частиною Арабської весни. У 2012 році конфлікт переріс у повстання та громадянську війну. На початку війни в Сирії Ахмад відмовився від свого громадянства, адже був проти влади та режиму в країні.
“У рідному місті в мене залишились батьки, брати та сестри. В сім’ї я восьмий, наймолодший. Я був проти політиків, проти тих речей, які відбувалися. Ми жили дуже добре, поки не почалась війна. Мало що пам’ятаю з часів життя у Сирії, я був ще дитиною і свідомі роки минули саме в Україні, яку я вважаю своїм домом”, – ділиться спогадами чоловік.
Втім, перші ж труднощі, з якими довелося зіштовхнутися в Україні, були пов’язані саме зі здобуттям вищої освіти.
“Іноземці мають абсолютно інші умови для здобуття освіти. Спершу мені треба було перейматись з приводу оплати навчання в університеті, а пізніше – за проходження інтернатури.
Після закінчення університету я почав працювати лікарем швидкої допомоги, оскільки у мене не було можливості оплатити подальше навчання. Лише у 2023 році, коли мені виповнилося 35, я нарешті, вступив до інтернатури. Маючи статус особи з додатковим захистом, я можу навчатися на тих же умовах, що й українці. Незабаром працюватиму у лікарні, як і мріяв”, – розповідає Ахмад.
Знайомство з нашим Фондом у Ахмада відбулося багато років тому, в Києві.
“Про «Рокаду» в мене дуже теплі спогади. Про існування Фонду дізнався на зборах для спільноти біженців. Звернувся кілька разів, мені допомогли і я зрозумів, що це організація, яка працює з душею.
Маю великий досвід спілкування з державними структурами, міграційною службою, і, повірте, нікому там абсолютно не цікава моя доля. Про бюрократію і корупцію можу говорити годинами. У рокадівців все інакше. Навіть на відстані підтримуємо дружній зв’язок з працівниками”.
Повномасштабне вторгнення застало Ахмада в ліжку. За 15 хвилин до дзвінка будильника він прокинувся від потужних вибухів. На світанку 24 лютого росіяни атакували Харків усім, що можна було використати за зброю.
“Відкрив інтернет і відразу знайшов звернення так званого президента рф про початок війни. Було дійсно страшно, рідні обривали телефон, бо хвилювались. Коли приїхав на роботу, в лікарню, над головами були винищувачі, ракети. Відпрацював добу й повернувся додому, щоб хоч трохи відпочити.
26 лютого нас застали страшні авіаудари. Разом з дружиною бігали в укриття кожні 10 хвилин, звуки сирени не замовкали. Я зателефонував на роботу і попросив забрати нас, адже квартира на 9 поверсі, прилетіти могло будь-коли. Дякую колегам, що допомогли нам. Ми з дружиною могли виїхати з України, тому що я не є військовозобов’язаним. Але ми прийняли рішення лишатися у Харкові й допомагати людям, вона теж – лікар швидкої.
Наступні 3 місяці ми жили в підвалі клініки та щоденно рятували постраждалих від обстрілів. Багато колег не витримували морально, фізично. Просто поверталися зі зміни, знімали форму, виходили з лікарні й вже не поверталися. Я розумів їх, але сам не міг так вчинити.
Я залишився в Харкові. Працюю, вчуся, допомагаю людям. Певен, що тільки так я можу довести свою відданість Україні”.
