Мені 29. Разом із двома малолітніми дітьми я евакуювалася з прифронтової території, коли наш район почали постійно обстрілювати. Встигли вхопити буквально один рюкзак речей. Житло шукала «на ходу». Вдалося через онлайн-платформу. Власник квартири, здавалося, був ввічливий і навіть запропонував «знижку для переселенців». Я вдячно погодилася. Але через кілька днів після заселення все змінилося.
Він почав щодня писати мені у месенджерах: спершу про «правила проживання», далі особисті повідомлення, а після того як я не давала йому відповіді на особисті запитання, почав критикувати, що діти нібито «занадто шумні», казав, що я «виглядаю, як безхатченко», що «переселенки мають бути вдячні за будь-який дах». Іноді у його словах з’являлися погрози — мовляв, «якщо не будеш слухняною, доведеться виселити».
Одного дня я помітила, що він коментує мої пости у соцмережах. Від цих слів мені стало холодно. Щодня приходили нові образи, погрози, натяки.
Я перестала нормально спати, боялася кожного звуку у під’їзді. Діти питали, чому я плачу. Відповідала, що «просто втомилася».
Коли я звернулася до соціальної працівниці з питань ґендерно зумовленого насильства, то вперше почула слово «кібербулінг». Вона пояснила, що це не неприємні повідомлення — це форма насильства, і що я маю право на захист.
З її допомогою ми зробили скріншоти, я змінила всі паролі, створила нові акаунти, переїхала до тимчасового житла, яке допомогла знайти соціальна працівниця.
Тепер я дізналася, як можна безпечно користуватися соцмережами, куди звертатися у разі погроз, як блокувати кривдника.
Цей досвід залишив слід, але я зрозуміла головне: мовчати — означає дозволяти.
І якщо хтось зараз отримує образливі повідомлення чи погрози — не думайте, що це «дрібниці». Це теж насильство.
І воно припиняється тоді, коли ми не мовчимо.
