Я мама сімнадцятирічної дівчини — Марії. Ми разом переїхали до нового міста після початку війни, і донька вступила до місцевого коледжу. Вона завжди була спокійною, уважною до навчання, трохи сором’язливою — їй важко було швидко знаходити спільну мову з новими людьми.
Спочатку все здавалося добре, але через кілька місяців я почала помічати, що Маша стала замкнутою, уникала розмов, постійно сиділа у кімнаті, навіть на вихідних відмовлялася виходити з дому. Вона часто поверталася додому заплаканою, але на всі мої питання відповідала, що «нічого не сталося».
Одного вечора я випадково почула, як вона плаче у ванній. Після довгих розмов вона зізналася, що в коледжі її принижують одногрупниці. Насміхаються з її одягу, акценту, з того, що вона «переселенка», публікують у спільних чатах її фото зі зневажливими підписами. Казали, що «вона забрала чиєсь місце», і навіть поширювали чутки, що вона «здає викладачам» за оцінки.
Марія перестала їсти, втратила сон і віру в себе. Я зрозуміла, що сама не впораюся, і звернулася до соціальної працівниці з питань ґендерно зумовленого насильства, яка працює в нашій громаді.
Під час першої зустрічі вона дуже уважно вислухала мене, потім поговорила окремо з Марією. Вона пояснила, що булінг — це не «жарт» чи «дитяча сварка», а реальна форма насильства, яка має серйозні наслідки для психічного здоров’я.
Соціальна працівниця допомогла скласти письмове звернення до адміністрації коледжу, а також порадила звернутися до психолога, який працює з підлітками, що пережили цькування.
Після цього ситуація почала змінюватися. Поступово тиск з боку одногрупниць зменшився. Марія все ще відновлюється, але тепер відвідує консультації психолога.
Я вдячна, що звернулася по допомогу вчасно. Якщо хтось із батьків зараз відчуває, що з їхньою дитиною щось не так — не бійтеся говорити. Мовчання не захищає. Захищає дія.
