Дарина Мазаєва нещодавно стала мамою. Донька Аліса народилася вагою 3,4 кілограма одразу на наступний день після маминого 27-ліття. Дівчинка здорова, гарно їсть і розвивається, любить музику й бути на руках у найріднішої людини.
Дарина разом із батьком у квітні 22-го покинула рідний Сіверськодонецьк. У місті стало зовсім небезпечно. У пошуках спокою вирушили на Кіровоградщину. Оселилися в прихистку Кам‘янецької громади. Нині тут живе більше двох сотень внутрішньо переміщених українців.
Прихисток знаходиться у колишньому гуртожитку місцевого вишу. Приміщення відремонтували в межах проекту «Побудуймо Україну разом!» за сприяння Європейського Союзу. Перші внутрішньо переміщені українці оселилися там в 2017 році.
«Цей прихисток – один із півтора десятка, яким опікується «Рокада» на Кіровоградщині. Нещодавно ми завершили тут роботи з облаштування санвузлів, у тому числі інклюзивних. Також облаштували спортивний простір. Наші психологи й соціальні фахівці постійно тримають контакт із мешканцями, підтримують їх і допомагають», – розповідає регіональна координаторка Марія Шелест.
На початку липня саме команда «Рокади» зустрічала Дарину з немовлям із пологового.
«На жаль, ніхто крім нас не зустрічав породіллю. Тож мали важливу місію. Ми дуже раді, що мама довірилася ще й у такий важливий день саме нам. З Дариною ми познайомилися взимку. Ми саме проводили у прихистку інформаційну сесію. Тоді ж з‘ясувалося, що майбутня мама потребує всебічної допомоги. Насамперед речами для дитини. Наша команда звернулася до партнерського хабу «Єднання». Там допомогли з ліжечком, манежом, кріселком, підгузками, одягом для немовляти тощо», – розповідає фахівчиня «Рокади» Марія Марченко.
Дарина розповідає, що за кілька місяців після того як евакуювалася на Кіровоградщину, рідний Сіверськодонецьк окупував ворог.
«Ми знаємо, що таке війна з 2014 року. Але Сіверськодонецьк тоді не дуже обстрілювали. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми місяць жили в підвалі. Тоді місто дуже бомбили. Пам‘ятаю приліт поряд із будинком у дитячий садок… Влітку 22-го росіяни окупували місто», – ділиться породілля.
Коли приїхали у Кам‘янець, Дарина влаштувалася на місцеве підприємство. Каже, якийсь час працювала технічною робітницею.
Про родину розповідає небагато. Має ще двох сестер. Одна виїхала до Ірландії, інша залишилася на окупованій території.
«Батько виховував нас самотужки. Молодша сестра разом із майбутнім чоловіком виїхали до Ірландії. Нині живуть у тамтешньому шелтері. Вже побралися, також мають доньку – Адельку. Старша сестра залишилася в Сватовому. Окупованому. З нею зв‘язок втрачений, – продовжує свою історію жінка. – Молодша сестра працює б‘ютімайстринею. У неї все добре».
Дарина також мріє знайти своє щастя за кордоном. Хоче, аби донька не відчула страху війни і скрути. Щоб мала краще життя.
«Коли я народила Алісу – то було велике щастя. Коли медперсонал уперше побачив доньку, відразу сказав, що вона – моя копія. Доця дуже любить музику – різну, а ще – бути в мене на руках. Можна сказати, навіть вимагає цього. Я би дуже хотіла, щоб у неї життя було краще, ніж у мене…», – зізнається мама.
А ще – Дарина мріє про кохання. Щире, вірне – таке, як показують у кіно.
«Щоб чоловік був для мене й Аліси опорою, стіною, за якою було б спокійно і надійно», – вірить жінка.
