Десять років війни з росією. Два роки з моменту повномасштабного вторгнення РФ на територію України. Наша команда поспілкувалася з Головою Правління Благодійного Фонду «РОКАДА» Наталією Гуржій, аби дізнатися, як змінилась організація за майже 21 рік діяльності та як на неї вплинула війна.
- Якою була «Рокада» з моменту свого заснування? Чим займався Фонд?
З 2003 року «Рокада» допомагала біженцям та шукачам притулку. Ми займалися тим, щоб забезпечити цих людей житлом, знайти їм бодай якусь роботу. До інтеграційного центру, який, за підтримки Агентства ООН у справах біженців, ми відкрили на Троєщині, приходили жінки, діти, чоловіки. Ми вчили їх компʼютерній грамотності, українській мові. В Центрі була обладнана швейна майстерня, ляльковий театр.
На жаль, в Україні не сформована система притулку. Хоча тим, хто звертається за захистом в Україні, в більшості – високоосвічені люди, що бажають бути корисними Україні, держава не надає підтримки. Шукачі захисту обмежені в правах на освіту та працевлаштування, доступі до багатьох послуг. І це прикро. Але, попри це, велика кількість біженців в Україні є успішними людьми. Серед них є інженери, IT-спеціалісти, журналісти, медики, підприємці.
- Як змінилася діяльність Фонду після окупації Криму та вторгнення РФ на Схід України у 2014 році?
Населення, держава, бачили як тяжко інтегруватися людям, які переїжджають на інший кінець власної країни, навіть маючи громадянство, розуміючи мову. Всі почали плутати поняття біженці й переселенці, називаючи біженцями тих, хто змушений був виїхати з Криму або зі сходу України. Така плутанина ускладнювала роботу не лише із засобами масової інформації, але, часом, і з представниками влади. Тому робота з біженцями лишилась нашим основним профілем.
- Згадайте ваш ранок 24 лютого. Як розвивалися події два роки тому?
Складний ранок. Я прокинулась від вибухів, бо живу на лівому березі Києва. Коли обстрілювали Бориспіль та Бровари, це було дуже добре чутно.
Перша думка була подзвонити дітям. Друга — перетнути міст, адже моя мама жила на правому березі Києва. Потрібно було їхати на роботу і вирішувати, що робити з офісом. Напередодні війни ми вже думали, як бути з документацією, особливо зі справами росіян і білорусів. Бо ми розуміли, якщо ці справи потраплять в руки ворога, то нашим біженцям та їх родичам буде дуже складно.
Я була готова, була зібрана тривожна валізка, точніше рюкзачок. Ще не було жодних черг, не було масового виїзду, який почався вже десь за годину. Коли опинилась на правому березі, було ще рано, мама спала, вирішила не дзвонити і не лякати її. Тому я звернула в офіс і далі події розвивались дуже сумбурно.
Ще напередодні ми провели зустріч з усім персоналом, психолог пояснила як себе потрібно поводити, що робити, аби не було панічних настроїв. І ми домовилися, що ніхто не ризикує життям, щоб рятувати офіс, що всі думають в першу чергу про себе і свої сімʼї. Вже з офісу дзвонила, казала нікому не приходити, бути з родинами. Тож в офісі ми були втрьох: я, охоронець та юрист. Закрила справи в шафі і далі поїхала до мами. Навколо все гриміло: мама жила на Академмістечку, а там близенько до Гостомеля. З самого ранку літали гвинтокрили, було чутно вибухи …
Вдень я працювала під звуки вибухів, а вночі намагалась поспати в укритті, де отримала дуже сильну застуду через сирість і страшний холод. Постійні зідзвони з усіма рідними, друзями, співробітниками – «як ти?». З мамою весь час був брат. Їй було 85 років і в сховище спускалась лише кілька разів, мій брат її заносив на руках. Умов для літньої людини там не було. Тож надалі брат лишався разом з нею на шостому поверсі багатоповерхівки, а я відчувала себе зрадницею через те, що була в безпеці. З одного боку в тебе обов’язки та робота, треба бути живою і здоровою, адже люди покладають на тебе надії й чекають підтримки, а з іншого — сімʼя. Не знаю, що б я робила без брата.
Коли стало зрозуміло, що ситуація не покращується і все важче керувати з Києва, бо часом комендантські години тривали по кілька діб, навколо все гриміло і літало, не завжди був гарний зв’язок, я переїхала до Львова. У Львові мені дуже пощастило – завдяки допомозі друзів зняла крихітну художню майстерню на даху. Не скажу, що це були хороші умови, адже на початку березня там не було навіть опалення, але думати про це часу не було. Треба було організовувати роботу, підтримувати співробітників, планувати діяльність Фонду.
Коли ворог відійшов від Києва, можна було нарешті поїхати побачити маму. Але пальне було в дефіциті: не дуже будеш мобільним, коли на АЗС заливають максимум 5 літрів бензину на одне авто. Доводилось стояти в шалених чергах, ще той квест. Втім, в квітні таки потрапила до столиці, а далі — суцільні розʼїзди. Потрібно було набирати людей, домовлятися з місцевою владою, координувати діяльність з іншими організаціями.
Власне, з цього і почалось нове життя.
- Як розвивалась робота Фонду в такий буремний час? Чим «Рокада» займалась на початку повномасштабного вторгнення?
Ми намагались зрозуміти, що робити далі, адже вже чули про шалені черги на кордоні від біженців з Сирії, Афганістану, Чечні, Сомалі, що вже бачили війну на власні очі, і тепер знову вимушені були від неї тікати.
У біженців були складнощі з перетином кордону. Наші співробітники і вдень, і вночі були на зв’язку, супроводжували їх: пояснювали прикордонникам, що за документи у біженців, дізнавалися про роботу переходів, домовлялись про ночівлю та харчування тощо.
Наша колишня працівниця, що жила в Іспанії, прилетіла до Польщі і разом з волонтерами зустрічала біженців з іншого боку кордону. Через кордон перейшли всі, кого ми супроводжували.
Ті біженці, що залишились в Україні, не ховались і не стояли осторонь. Більшість з них – громадяни росії та білорусії – стали на захист України. Пішли служити в територіальну оборону, Національну гвардію.
Біженець, який жив в Ірпені, під обстрілами вивіз не лише свою родину, а й допоміг виїхати своїм сусідам українцям.
У нас є біженець з Ірану, який зараз працює в Фонді. Це – душа «Рокади». Колись він був нашим бенефіціаром, допоки не отримав громадянство. Перед початком війни він працював закордоном. Дізнавшись про війну, повернувся до Києва, почав шукати волонтерів, організації які могли надати продукти. Під обстрілами, в напівоточеному Києві розвозив ці продукти киянам, що не змогли виїхати. В метро, де люди ховались від бомбардувань, запитував чи потрібна якась допомога, відвозив в безпечні місця, на вокзал, допомагав потрапити в евакуаційні потяги.
Фонди, волонтери, міжнародні організації доставляли продукти і всі необхідні речі до кордону, адже люди стояли в чергах по три доби без їжі, на холоді.
Ми також не могли стояти осторонь. Більшість працівників Фонду виїхали у західні регіони України й вже там годували, надавали психологічну підтримку на вокзалах, допомагали владі розмістити людей. Адже державні органи на початку були розгублені, як і всі ми. Були історії, коли допомагали пересуватись людям з інвалідністю, які прибули евакуаційним потягом самі, без візків: вагони були заповнені, людей заносили на руках, а «транспорт» не влазив. Наші співробітники разом з волонтерами на руках переносили їх з потяга в автобус або ж на інший потяг. Важко було допомогти знайти прихисток для людей з тваринами. Під час евакуації люди лишали валізи, але брали з собою домашніх улюбленців, бо українці друзів в біді не кидають.
В березні постало питання набору співробітників в західних регіонах. Фонду потрібні були фахівці, які розуміли б нашу роботу та розділяли цінності, хто хотів допомагати людям і не думав би, що робочий час закінчується о шостій вечора. «Рокада» — це насамперед люди. І не дарма пізніше ми створили девіз: «Підтримка, яку відчуваєш серцем», це дуже близько мені й тим, хто з нами пліч-о-пліч.
На початку повномасштабного вторгнення в фонді було 20 працівників, включно з прибиральницею. Зараз “Рокада” – це 400 фахівців в 13 областях.
- А чи була думка поїхати за кордон?
Тут у мене діти, онук, мама і брат. Та й хіба я мала право залишити напризволяще родину, друзів, колег? Ні, ні, такої думки взагалі не було!
- Що змінило повномасштабне вторгнення назавжди? Що ніколи не буде, як раніше?
Не скажу, що нам було легко до того. Складні ситуації і кейси супроводжували нас, люди, які працювали — вигорали. Але був менший масштаб. Був не такий психологічний фон, десь можна було відпочити душею.
Тепер у кожного, окрім роботи, є власний фронт, волонтерські зобовʼязання. Хтось втратив близьких, хтось має чоловіка, брата чи батька, як на фронті. Також засмучує те, що ми неспроможні допомогти всім. Вже немає того відчуття миру і спокою навколо, але ми, як і раніше, спираємось один на одного, тримаємось, бо ми українці, які ніколи не можуть стояти осторонь.
