Оксані Яценко – 36 років. За тиждень – буде рівно рік, як вона працює соціальною фахівчинею у сумській команді «Рокади». За цей час Оксана стала свідком сотні ситуацій, коли її підтримка була життєво необхідною, адже допомагає постраждалим від ворожих обстрілів евакуюватися у більш безпечні громади.
Нині прикордоння Сумщини – один із найуразливіших регіонів. Щодня ворог накриває вогнем житлові райони. Люди втрачають життя, близьких, рідні стіни, – усе, що дороге серцю.
«З 13 березня розпочалася активна евакуація з прикордоння. Людям пропонують виїздити в інші більш безпечні області, однак основна частина залишається у Сумській. Вони очікують, що попри все зможуть повернутися додому. Люди відмовляються усвідомлювати, що замість рідних стін – іноді руїни або цілковите згарище. І так хочеться їм пообіцяти, що це не так, що все інакше… Натомість підтримуємо, заспокоюємо і підставляємо плече. Ось це і є місія моєї роботи – бути поряд у скрутні моменти», – пояснює Оксана Яценко.
І хоча жінка дипломований фахівець і чітко розуміє кордони особистого і професійного, все ж є ситуації, коли серце розривається від болю.
«Пам‘ятаю свій перший виїзд. Погляд людей, сповнений розпачу. Вони не розуміли, ані куди їдуть, ані що далі буде… Повна прострація. Без одягу, без речей – їх просто садили в автобуси і везли у невідомість. Наше завдання, як соціального працівника дати зрозуміти, що людина не залишається сам на сам зі своєю бідою, що її підтримують, що їй допоможуть. Ми зустрічаємо, ми зігріваємо – і буквально і в переносному сенсі, а далі – робота психологів. Був випадок, коли ворожа зброя поцілила у багатоповерхівку. Були загиблі. Я бачила, як проходила рятувальна операція. Але найбільше мені в пам‘ять вросло, як рідні тих, хто опинився під завалами, взимку босоніж стояли і чекали, поки дістануть їхнього сина, маму, сестру чи брата. Окремо хочу подякувати колегам-психологам, які роблять просто надважливі речі. Це дійсно так!», – ділиться соціальна фахівчиня.
Оксана Яценко також пригадує випадок із літньою жінкою.
«На той момент їй було 73 роки. Внаслідок обстрілів будинок був повністю зруйнований. Ви тільки уявіть, ця бабуся кілька днів жила під якимсь власноруч сконструйованим накриттям і всім казала, що її будинок цілий, аби тільки не евакуювали. Коли ж її все таки змусили сісти до евакуаційного автобусу, щоб відвезти у безпечніше місце, ця бабця неодноразово тікала впродовж дороги. Потім тікала з прихистку. Заманювали і задобрювали її і чаєм, і цукерками, і одягом, і іншим… З нею працювали психологи, щоб заспокоїти. Зрештою, загальними зусиллями нам вдалося. Потім бабусю цю поселили в іншій громаді. Виділили їй будинок. Вона вже там обжилася і більше на старе місце не повертається. Навіть домашній улюбленець у неї тепер є. Ми ненав‘язливо відстежували її історію, бо такі випадки унікальні», – продовжує колежанка.
Триматися Оксані допомагають родина і хобі. Попри те, що чоловік нині боронить Україну, його підтримку відчуває за сотні кілометрів. На місці – найкращим стимулом є обійми доньки Софійки.
«Коли після важкого дня заходиш додому, будь-яка втома, будь який важкий досвід моментально розчиняються, бо я розумію, що потрібна доньці. Зараз їй 11 років і я в неї єдина опора», – зізнається Оксана.
Софійка так само як і мама займається танцями. Щоправда, захоплення виникло дещо пізніше, ніж в Оксани, – мама танцює хіп-хоп із чотирирічного віку.
«Також займаюся бачатою та іншими видами. Це моя віддушина. Рухи відволікають», – констатує соціальна фахівчиня.
Та не зважаючи на непросту професію, Оксана все ж зберігає оптимізм. Вона вірить, що настане час, коли війна завершиться і люди, яким допомагала, зможуть повернутися додому й розпочати нові, щасливі, сторінки свого життя.
«Як би тяжко не було, треба знати, що віра і сподівання на краще – здатні багато змінити. Такий мій меседж сьогодні цьому світові і нам, українцям», – підсумувала Оксана Яценко.
