Про власний затишний будинок велика родина на Сумщині мріяла відтоді, як змушена була через постійні обстріли евакуюватися з рідного села на південному сході регіону до Тернів, що на 60 кілометрів західніше від обласного центру.
Двоє дорослих і семеро дітей: Аліна, її четверо дітей, а також мама Аліни – Євгенія разом зі своїми трьома неповнолітніми дітьми спочатку ховалися в погребі орендованого сільського обійстя, а коли небезпека стала ближчою, похапцем зібрали найнеобхідніше і вирушили в невідоме.
Аліна Журавок
«Коли обстріли не вщухали ні в день ні в ночі, вирішили їхати. Збиралися швидко. Що брати? На скільки часу їдемо – не відомо… Але в голові звучало: бери все, бо це мабуть назавжди. Взяли найнеобхідніші речі, іграшки, візок дитячий, ноутбук із фотографіями, альбом. І поїхали… Оселилися у прихистку в Сумах. З області виїздити не хотіли, а хотіли залишитися десь тут, недалеко від рідного села», – розповідає Аліна.
Її чоловік на той час боронив кордони.
У Великій Писарівці родина прожила все життя. Будинок, хоч і орендували, та все ж був рідним, бо саме там пам‘ять зафіксувала найщасливіші моменти.
«Ввечері ми всі збиралися за столом на кухні, обговорювали як минув день, які в кого плани… Мама працювала на сільській фермі. У нас був город, господарство, собаки… Нині від будинку не залишилося навіть стін. Немає і вулиці, на якій він був», – констатує Аліна.
У сумському прихистку родина жила близько двох тижнів.
«Мама чоловіка проживає та працює за кордоном. Пообіцяла нам допомогти придбати будинок у відносно безпечному місці. Ми мріяли про нього…», – продовжує жінка.
У прихистку познайомилася з командою «Рокади».
Катерина Глущенко, юристка з оцінки прав власності
«Тоді для родини завдання номер один було знайти безпечне місце для дітей. Ми довго розмовляли про те, як можна допомогти розпочати новий етап життя. Пригадую, як діти з цікавістю слухали нас і фантазували про двір, де можна буде бігати, про власні кімнати. Саме тоді я зрозуміла, що для них дім – це шанс повернути спокій, звичний ритм життя і щирий сміх малих» – пригадує юристка з оцінки прав власності регіонального офісу «Рокади» Катерина Глущенко.
І ось менше року тому родина придбала житло. Будинок непоганий, але потребував ремонту.
«Вікна були дерев’яні – через них «вітер гуляв». Не було санвузла. У кімнатах діти постійно перечіпалися на підлозі…», – ділиться побаченим інженер регіонального офісу «Рокади» Андрій Ольшанський.
Команда фонду допомогла з облаштуванням.
Валентина Ігнатуша, координаторка регіонального офісу
«Це мабуть найбільша родина, якою ми опікуємося, – зізнається координаторка регіонального офісу Валентина Ігнатуша. – Гарні діти, уважні батьки. Нині чоловік Аліни вже вдома. Допомагає виховувати малечу. У будинку наша команда посприяла встановленню нових вікон і дверей, в ремонті санвузла, улаштуванні підлоги у кімнатах. Тобто здійснили комплекс першочергових і найбільш актуальних робіт».
Наразі родина продовжує обживатися на новому місці. Ремонт ще триває.
«Шпаклюємо стіни та будемо клеїти шпалери. Завдяки допомозі фонду, в нашому будинку стало значно тепліше, світліше й затишніше. Головне, діти мають власний простір, а ми – спокій, відчуття дому й розуміння, що ми не самі. Повертатися не плануємо, бо вже і нікуди. Тепер це наш будинок, наше житло в якому будуть спокійно зростати наші діти. Для них живемо, для них і тримаємося», – розповідає Аліна.
«Коли ми приїхали вже після ремонту – у домі гасали діти, був запах свіжої фарби й домашнього затишку. Аліна з задоволенням показувала, як облаштовують кімнати, і тоді я вкотре переконалася: наша робота справді змінює життя», – пригадує Катерина Глущенко.
Родина чудово інтегрувалася у громаду – старші відвідують школу, менші – садочки. Усі діти активні, долучаються до різних заходів і швидко знайшли друзів.
«Маємо ще одну чудову новину — у вересні в родині народився хлопчик Данилко. Тепер у домі ще більше радості, сміху та надії на мирне майбутнє», – додає Валентина Ігнатуша.
