Маргарита Мякшина, 13 років

Ірина Мякшина і її донька Маргарита приїхали до Кропивницького у серпні 2022 року зі Слов‘янська.

«Це була четверта ранку і нас привіз евакуаційний потяг, вдома нам залишатися вже було ніде», – згадує жінка.

«Ми були знервовані, виснажені і попри те, що приїхали у більш безпечне місто – хотілося плакати. Не вірилося, що це все відбувається з нами. Ми міцно трималися за руки і це заспокоювало», – додає Маргарита.

А ще мама з донькою згадують як на пероні залізничного вокзалу в Кропивницькому пахло ранком, втомою і невідомістю. Їх зустріли волонтери і допомогли з розселенням.

У Слов‘янську Родина Мякшиних жила у власному будинку, мали багато квітів, свій город…

«Я хочу додому», – тихенько сказала Рита, передаючи свій малюнок для участі у конкурсі.

Маргарита чуйна і світла дівчинка, любить малювати, не говорить про Слов’янськ часто, але малює будинки. З вікнами. Цілими. І Україну малює молодою дівчиною, натхненною і незламною, стійкою і міцною, та водночас ніжною, квітучою і вродливою. Саме про це її малюнок.

Нині Мякшини живуть у гуртожитку. У них одна кімната на двох. Удень Маргарита доглядає за сусідським котиком, коли сусіди йдуть на роботу.

Ірина працює в Слов’янському опорному закладі загальної середньої освіти. Донька навчається там же у 8-му класі онлайн.

Завжди одна одну підтримують: «Ти в мене сильна. Ми з тобою — як дві нитки в одній тканині».

Мріють про мир , про повернення додому, про світле майбутнє у якому обидві щасливі. Бо навіть якщо дім зруйнований — вони незламані.

Маргарита хоче стати стоматологом.