Марійка Слюсарчук, 5 років

«Мою меншу донечку звати Марійка. Їй п’ять років. Вона наша ніжна мрійниця. Любить малювати сонечка, обіймати наших пухнастих котиків Джоржа та Люсю, і завжди мріє про море», – розповідає мама Ірина Слюсарчук.

Родині довелося виїздити з Херсона травні 2022 року. Залишатися вдома було дуже небезпечно — вибухи. Серце мами стискалося від страху за дітей. Зрештою ухвалили рішення: треба рятувати Марійку, Вероніку та себе.  Оселилися в Житомирі.

«Не мали чіткого плану — просто шукали місце, де тихо, де не чути вибухів. Тут нас зустріли неймовірно теплі й щирі люди. Волонтери допомогли з найнеобхіднішим — дали прихисток, одяг, підтримку. Старша донька Вероніка змогла піти до школи, а Марійка — до нового садочка. Там менша познайомилася з дівчинкою на ім’я Василинка. Тепер вони нерозлучні: разом граються, малюють море, будують замки з піску в теплі дні… І в тих моментах з’являється хоч крихта спокою», – ділиться Ірина і пригадує рідний дім у Херсоні, де було просторе подвір’я з садом, де поміж дерев знаходилась невелика пісочниця, обставлена різнокольоровими й трохи потрісканими дощечками. Саме там маленька Марійка будувала свої перші замки, пекла «пиріжки з піску» і вигадувала казкові історії про кошенят-героїв і морських русалок.

Так Слюсарчуки поступово влаштувалися на новому місці.

Ірина працює дистанційно головним спеціалістом у сфері соціального захисту з питань насильства. Чоловік – головним бухгалтером Скадовської міської військової адміністрації.

«Змушений був повернутися до Херсона, щоб продовжити працювати на місці. Ми обидва намагаємось робити свій внесок у підтримку херсонської громади, попри все», – говорить жінка.

Ірина розповідає, Марійка часто згадує дім. Якось серйозно, з тією дитячою довірою, запитала: «Мамо, а наша пісочниця ще там? Ми зможемо до неї піти?»

«Я міцно обійняла її, намагаючись не дати сльозам зрадити мене. Бо саме туди, в ту пісочницю, де вона колись будувала свої маленькі мрії з піску, прилетів снаряд. І наш будинок — частково зруйновано. Але Марійка про це не знає. Вона досі щиро вірить, що ми повернемося, і що на неї знову чекатиме її улюблений сад, пісочниця, а за нею — те велике, безкрає, синє море. І я тримаюся за цю її віру. Бо діти повинні мріяти. Навіть коли навколо — війна, – зізнається мама дівчинки. – Ми всі мріємо про просте й найголовніше — про спокійне майбутнє. Де буде безпека, де можна буде знову посадити квіти під вікном, слухати спів пташок зранку й не здригатися від кожного гучного звуку».

Марійчин малюнок — це її спогад і водночас надія. Море, сонце, зайчик і пісочниця. Вона створила його тому, що він нагадує про щасливі миті.