«Міняй око, бо більше з тобою на мотоцикл не сяду!», – так 70-річна Людмила Миколаївна мотивує свого чоловіка до операції.
«Ця вже буде на другому оці. Інакше – зовсім осліпну, – додає Віктор Гладишев. – Я – інсулінозалежний ще й інфаркт пережив. Але треба зважуватися. Бо як я без свого «заліза»? Та й дружині не звик відмовляти».
Подружжя Гладишевих відсвяткували цьогоріч золоте весілля. Втім не в Мирнограді, де прожили більше півстоліття, а в прихистку на Дніпропетровщині. Їхня квартира, зароблена важкою працею на шахті, не придатна для життя.
«Вертаюся я якось з гаража і раптом обстріл. Кажу своїй: сідай на мотоцикл і поїхали. – згадує Віктор Давидович. – От що вмістилося у мотоциклетну коляску – те й з нами».
Нині Мирноград ледь не цілодобово потерпає від обстрілів росіян. Практично рік у місті немає ані світла, ані води, ані газу. З кожним днем зруйнованих будинків стає все більше.
Віктор і Людмила проїхали 270 кілометрів углиб країни. Зупинилися спочатку в знайомих, далі стали підбирати варіанти житла – осіли в Петриківці, в гуртожитку, який став прихистком для внутрішньо переміщених українців.
Любов Рудовол
«Цей гуртожиток належить училищу. Приміщення не бачило ремонту відколи його звели у 1985 му, – долучається до розмови адміністраторка прихистку Любов Рудовол. – Коли у 2022-му сюди поселили внутрішньо переміщених людей, навіть, не у всіх вікнах шибки були. За комунікації годі й говорити – волосся дибки. Тоді ж думалося – тимчасово. Однак у 2023-му людям тут довелося зимувати. Все змінилося, у 2024-му, відколи нашими партнерами став благодійний фонд «Рокада»».
Війна розділила родину Гладишевих: діти, внуки з правнуками живуть у різних регіонах країни.
«А ми ось завжди удвох – відколи я її побачив. Людмила працювала в садочку, я – на шахті. Ремонтував, зварював. А друга зміна – в гаражі. Хто би не попросив – всім допомагав із «залізом». Люблю я метал», – продовжує чоловік.
У Петриківці змайстрував зі старої бочки буржуйку. ЇЇ встановили поряд із прихистком.
«Так перепалили минулої осені все сміття… Не дивіться, що мені майже 70, все, що стосується ремонтів і благоустрою – моя тема. А як інакше?», – зізнається Віктор Гладишев.
Гуртожиток прихистив близько сотні внутрішньо переміщених українців. Там відремонтували й осучаснили внутрішню електромережу й каналізацію, замінили вікна, облаштували санвузли, придбали побутову техніку і меблі.
«А ще – капітально відремонтували кухню. Нині це справді місце, де вирує життя – у нас затишно, тепло й смачно. На спільній кухні не лише готують – тут обмінюються інформацією, діляться планами й ідеями, здружуються і планують подальше життя», – зауважує Любов Рудовол.
Та яким би не було гостинним нове місто, все ж Гладишеви мріють про рідний Мирноград.
«Ніде нема краще, як удома, – констатує Віктор. – Та в цій ситуації вимушеного переселення ми знайшли свій прихисток, де хочеться і жити, і облаштовувати. Тому й не переїздимо зараз ні до дітей, ні до онуків. Нам подобається в Петриківці. Тут ми вже свої. Хоч і мріємо повернутися в свою квартиру в Мирноград. Після нашої перемоги».
