О-о-о, моя історія не вирізняється ексклюзивністю. Лише мені відомо про десятки таких випадків… Я мрію, коли у нас за аналогом розвинених країн будуть голосно про це говорити і ще голосніше притягувати до відповідальності. Поки ж ми або мовчимо і терпимо, або тихо звільняємося з роботи…
Я – Марина. Мені 27 років. Довгий час я терпіла небажані дотики на роботі. Хтось скаже: «Господи, знайшла проблему!». Я відповім: «Так! І серйозну. Бо це не ок!».
Спершу я мовчала, соромилася, відчувала провину, ніби сама це «провокувала». Кожен дотик змушував серце калатати, руки тремтіти, а думки бігти кудись, де мені не страшно. Відчуття власного тіла змінилося: воно вже не було лише моїм, воно стало полем боротьби між страхом і бажанням відстояти себе.
Перші місяці я мовчала – боялася осуду, не знала, як пояснити чому постійно як натягнута струна.
Я шукала опис подібних ситуацій в інтернеті. Знайшла підтвердження, що це насильство. Далі потрапила на очі інформація про заходи з протидії, почала їх відвідувати. Відчувала, що тепер я не наодинці з проблемою.
Дуже допомогли різні психологічні методики. Знаєте, що? Я навчилася казати «стоп» голосно, чітко, без сорому. Кожна відмова, кожне встановлення межі давало мені нову силу — маленьку, але справжню.
