Питання доступності: як війна змінила правила життя в громадах України
Повномасштабне вторгнення поглибило проблеми доступу до соціальних послуг для громадян, зокрема для осіб із інвалідністю та людей старшого віку. Вони стикаються з комплексом бар’єрів – як тих, що існували раніше, так і нових, спричинених обстрілами.
Станом на 2025-2026 роки в Україні проживає близько 3,4 мільйона людей із інвалідністю, з них понад 230 тисяч – діти. За офіційними даними, протягом 2023-2025 років більш як 650 тисяч осіб отримали цей статус. Як наслідок, більш як 3,5 мільйона українців потребують соціальних послуг, тоді як система часто не встигає за зростанням потреб.
Додатковим викликом стало руйнування інфраструктури: з 2022 року пошкоджені або знищені близько двох сотень закладів соціальних послуг, що суттєво обмежило доступ до допомоги. Сьогодні лише 13% потреб людей у доглядових послугах мають вирішення, а рівень працевлаштування людей із інвалідністю залишається критично низьким.
Це підтверджують і практичні дані: попри те, що 94% центрів надання адміністративних та / або соціальних послуг працюють, лише близько 23% є повністю безбар’єрними, а більшість – частково адаптовані.
Результати опитування бенефіціарів благодійного фонду «Рокада», проведеного в 2025 році, підтверджують: бар’єри мають системний характер і найчастіше поєднуються між собою.
Найбільш поширеними проблемами залишаються нестача інформації про доступні послуги та віддаленість установ.
Водночас в Україні вже формуються системні підходи до подолання бар’єрів.
На державному рівні ухвалюються рішення – зокрема Стратегія демографічного розвитку до 2040 року та нове законодавство щодо працевлаштування людей із інвалідністю, яке передбачає компенсації роботодавцям, адаптацію робочих місць і соціальний супровід.
ерготерапевтка благодійного фонду «Рокада»
Із власного досвіду можу сказати, що на рівні громад найкраще працює комплексний підхід: коли адаптація простору поєднується з розвитком доступних сервісів, навчанням фахівців і впровадженням стандартів доступності. Важливо також спрощувати процедури отримання послуг і залучати самих мешканців, їхній досвід до процесу ухвалення рішень.
З-поміж регіонів, що найбільш наближені до лінії фронту, Миколаївська область – одна з тих, що демонструє позитивну динаміку в подоланні бар‘єрів, хоча її системність ще формується.
Моніторинг Міністерства розвитку громад і територій України демонструє, що область посідає одне з провідних місць в Україні за Індексом безбар’єрності громад (близько 71%), а до мапи безбар’єрності вже внесені понад 1300 об’єктів.
У 2025 році в межах регіональних програм та ініціатив вдалося облаштувати 120 об’єктів, а це адмінбудівлі, медзаклади, школи, придбати 35 спеціалізованих транспортних засобів, навчити 150 фахівців з інклюзивності.
У самому Миколаєві у числі прикладних рішень – 45 пандусів у житловому секторі, 40 низькопідлогових тролейбусів і нові маршрути, соціальне таксі для маломобільних, укриття з урахуванням потреб людей із інвалідністю, безбар’єрні маршрути до основних об’єктів міста, а в закладах охорони здоров’я – відеозв’язок із перекладачем жестової мови.
Паралельно розвиваються інклюзивні сервіси – відкриваються Центри життєстійкості, впроваджуються мобільні формати послуг, громади залучають жителів до планування рішень через публічні обговорення.
директорка департаменту соціального захисту населення Миколаївської ОВА
Держава сьогодні чітко визначає безбар’єрність одним із пріоритетів відновлення. Для Миколаївської області це означає не лише створення доступної інфраструктури, а побудову середовища, де люди старшого віку, жителі з інвалідністю та родини з дітьми можуть безперешкодно отримувати необхідні послуги. Ми вдячні і міжнародним партнерам і донорам, які підтримують громади нашого регіону у впровадженні рішень. Саме завдяки такій співпраці вдається не лише адаптовувати об’єкти, а й розвивати інклюзивні сервіси, навчати фахівців і закладати основу для системних змін.
Водночас попри зміни, глобально проблема залишається, адже існує відсутність цілісної системи доступності.
фахівець із інклюзії благодійного фонду «Рокада»
Одна з ключових проблем – фрагментарність рішень. Навіть якщо окремі об’єкти стають доступними, без змін у сервісах, транспорті та підготовці персоналу, людина не отримує повноцінного доступу. Безбар’єрність працює лише тоді, коли вона закладена системно – у кожному рішенні громади.
Комплексний підхід із усунення бар’єрів на місцях впроваджує команда «Рокади» в межах проєкту «Простір доступу – інклюзивні приміщення та навчання персоналу в соціальних установах Миколаївської області», що реалізується у партнерстві з Danish People’s Aid за фінансування уряду Данії.
Проєкт поєднує аудит доступності, навчання фахівців і розвиток інклюзивних сервісів, що дозволяє громадам переходити від точкових рішень до системних змін.
У 10 громадах регіону наразі ключовий виклик полягає в тому, що окремі елементи доступності вже впроваджені, однак вони не утворюють цілісного «ланцюжка».
менеджерка проєкту «Простір доступу» благодійного фонду «Рокада»
Наше завдання – допомогти громадам інтегрувати принцип безбар’єрності в усі рішення – від планування простору до організації послуг. Коли цей підхід стає частиною щоденної роботи, зміни починають працювати не точково, а вже системно.
Юрій Степанець із Миколаєва, громадський діяч, волонтер, член Ради з молодіжних питань при Президентові України, член Ради безбар’єрності в Одесі, депутат Миколаївської міської ради, уже багато років займається темою доступності та безбар’єрності на рівні міста й громад. Як людина, яка пересувається на кріслі колісному, добре знає, якими є бар’єри у повсякденному житті – від недоступного транспорту до простого нерозуміння потреб маломобільних людей. Водночас він публічно адвокатує інклюзивність простору, розуміння суспільством тощо.
громадський діяч
Безбар’єрність – це не коли «все зручно для людей з інвалідністю». Це коли взагалі не виникає думки, що щось комусь «не підходить». Бо в нормальному середовищі нічого «спеціального» не треба. Достатньо, щоб усе працювало – для всіх людей із різним досвідом. Але ми чомусь досі сприймаємо доступність як щось додаткове. Як «опцію». Як «добру справу». Хоча це така ж складова міста, як світло, вода чи вайфай. Тому коли кажуть: «Для чого ті поїздки? Що ви цим змінюєте?» – хочеться відповісти: сприйняття. Безбар’єрність – це коли тебе ніхто не помічає. У хорошому сенсі. Коли ти просто там, де хочеш бути і не викликаєш подиву, типу «а як ти сюди взагалі потрапив.
