«Який/а ти молодець! Ти знаєш?»

Маленька Іванка мріяла про Барбі з рожевим волоссям, обожнювала еклери й точно знала, що стане дизайнеркою одягу. Вона щиро раділа, засмучувалася й захоплювалася, не думаючи, чи доречно це.

Доросла Іванна Притка – координаторка психологічного напрямку «Рокади», у Всесвітній день дитини пояснює, чому з роками ми розучуємося помічати власні почуття, потреби й перемоги. А ще підказує, як повернути собі здатність радіти простим речам.

Іванна Притка, координаторка психологічного напрямку

Іванна Притка,
координаторка психологічного напрямку благодійного фонду «Рокада» 

Мені п’ять років. Найбільше зараз хочеться морозива і нову Барбі з рожевим волоссям. Я точно знаю, що не люблю гратися з Христиною з моєї групи в садочку, обожнюю солодкі еклери, а ще переконана, що колись стану дизайнеркою одягу.

Коли я згадую себе маленькою, мені здається, що тоді все було значно простіше. Звичайно, менше відповідальності – менше турбот. Але я маю на увазі дещо інше. Маленька Іванка досить добре знала, що їй подобається, а що ні. Вона могла щиро радіти новій іграшці, захоплюватися чимось незнайомим, засмучуватися через дрібниці й не надто замислюватися, чи доречно зараз так реагувати.

З кожним роком ми дізнаємося більше про правила взаємодії з іншими людьми. Вчимося, що іноді потрібно гратися з Христиною, навіть якщо не дуже хочеться, бути ввічливими, коли спілкування не приносить задоволення, стримувати емоції, коли вони можуть бути недоречними… Ми поступово вчимося враховувати почуття інших, домовлятися, регулювати власні реакції. І це важлива частина дорослішання.

Але іноді разом із цим ми починаємо стримувати й власні відчуття. У дитинстві я часто чула, що занадто енергійна, експресивна й емоційна. Іноді це звучало як комплімент, а іноді – як натяк, що мене буває забагато. З часом я навчилася стримувати себе. Наприклад, могла мати цікаву ідею, якою дуже хотілося поділитися, але ще до того, як хтось встигав на неї відреагувати, я сама себе зупиняла: «Може, краще промовчу, щоб не «бути занадто»». А потім відчувала сум, що так і не поділилася тим, що мене захоплювало.

Ще один момент, який змусив мене замислитися над тим, наскільки ми іноді втрачаємо контакт навіть із найпростішими власними відчуттями, стався на одному з тренінгів. Перед початком вправи тренер запропонував усім зайняти зручну позицію. І тут усі почали вовтузитися на стільцях, шукати, як краще сісти. Я теж. І лише тоді раптом помітила, наскільки незручно мені було сидіти до цього моменту. Здавалося б, така проста дія – відчути, чи комфортно тобі сидіти. Але навіть тут ми іноді чекаємо, поки хтось дозволить нам звернути на себе увагу. А якщо ми не завжди помічаємо власний фізичний дискомфорт, то що вже говорити про складніші емоції та потреби?

У психології є поняття емоційної соціалізації. Якщо простіше, це те, як ми вчимося ставитися до власних емоцій. Ще змалечку ми помічаємо, як дорослі реагують на нашу радість, злість, образу чи страх. Поступово розуміємо, які емоції можна відкрито показувати, за які нас підтримають, а які краще приховати. І з часом можемо настільки звикнути орієнтуватися на реакції інших, що починаємо сумніватися навіть у власних відчуттях.

Але дорослішання зовсім не означає, що ми маємо відмовитися від себе. Одна з важливих його частин – навчитися самостійно бути для себе тією людиною, яка помітить, підтримає і скаже: «Ти добре впоралася». Не чекати щоразу, поки хтось інший підтвердить, що ухвалені рішення правильні, зусилля важливі, а досягнення варті уваги.

Пригадайте, коли востаннє ви робили щось не тому, що це потрібно, корисно чи допоможе досягти певної мети, а просто тому, що вам було цікаво? Коли дозволяли собі спробувати щось нове, здивуватися, порадіти маленькій приємності без думки про те, наскільки вона значуща?

У дорослому житті для такого інтересу часто залишається все менше місця. Ми звикаємо оцінювати себе через великі результати: завершений проєкт, нову посаду, придбане житло. Іноді здається, що для того, аби почуватися успішними, потрібно постійно досягати нових вершин. Щойно досягаємо однієї мети, вже ставимо перед собою наступну. І так можемо навіть не помітити, як багато всього вже маємо. І як минає життя.

Ми настільки звикаємо до власних зусиль, що перестаємо помічати, скільки всього навчилися робити, скільки труднощів подолали і скільки нового відкрили для себе. У психології є поняття savoring – здатність помічати й повноцінно проживати приємні моменти. Це вміння не просто пробігати повз щось хороше, а зупинитися, відчути радість і дозволити собі побути в ній. Навіть якщо це щось зовсім незначне.

Іноді мені подобається думати про те, як би маленька Іванка відреагувала, побачивши мене сьогодні. Навряд чи вона оцінювала б моє доросле життя за кількістю професійних здобутків. Але, можливо, її дуже здивувало б, скільки всього тепер я можу робити сама. Наприклад, забронювати квитки й знайти потрібну маршрутку в незнайомому місті. Самостійно обирати речі для власного гардероба. Купити пухнастий блокнот, просто тому, що він подобається. Або приготувати на вечерю цілу тарілку крабового салату, якщо захотілося саме його.

Мені хочеться, щоб ми іноді давали собі можливість подивитися на власне життя саме так – очима тієї маленької дитини, якою колись були. Не для того, щоб повернутися в дитинство чи відмовитися від дорослої відповідальності, а щоб не втратити здатність щиро цікавитися світом, помічати приємне, радіти простим речам і визнавати власні перемоги.

Можливо, дорослішання – це не тільки здатність самостійно справлятися зі складнощами. Це ще й уміння помічати себе, свої зусилля і свої маленькі перемоги. Іноді зупинитися, подивитися на себе, з теплом сказати: «Який/а ти молодець! Ти знаєш?».

Зв'яжіться з нами
Підтримати фонд