Врятувати сина сестри, що загинула в окупації, – було завданням і водночас мрією №1 упродовж двох років для 47-річної Вікторії Вєнкової. Жінка виїхала з Рубіжного ще до початку повномасштабного вторгнення, тоді як сім’я її сестри залишилася на вже окупованій частині Луганщини.
«Пошуки Сашка стали сенсом кожного мого дня. Я прокидалася й засинала з думкою про нього. Писала всюди, де лише могла, шукала людей, які бодай щось знали, збирала крихти інформації. І коли нарешті дізналася, де він – ніби камінь упав з душі. Але попереду був довгий і дуже виснажливий шлях переговорів, невідомості, страху. Я боялася, що в будь-який момент усе може зірватися», – розпочинає свою історію жінка.
Нині сім‘я Вєнкових живе у Житомирі. Вікторія піклується про рідних і відновлює власне здоров‘я. Стрес і постійне хвилювання за племінника серйозно підкосили жінку. Але всі випробування вже позаду.
«Луганська область і Рубіжне – це моя земля. Там я народилася, там вчилася, а потім і працювала. Спочатку була лаборантом хімічного аналізу, а коли підприємство зупинилося, – вивчилася на бухгалтера та відкрила власну справу. Звичайне життя, де є улюблена робота і найрідніші люди поряд. Я виїхала перша, ще до початку повномасштабного вторгнення. Сестра і її родина залишалися в місті. Ми телефонували одне одному щодня, підтримували, як могли. Але що далі, то зв’язок ставав усе слабшим. Одного дня він просто обірвався… А за якийсь час я дізналася найстрашніше: моєї сестри й старшого племінника більше немає», – пригадує жінка.
Сашкові тоді було 16. Він залишився в окупації у чужих людей.
«Від усвідомлення цього я просто сивіла, – зізнається Вікторія і додає, коли племінника нарешті вдалося повернути, вперше за багато місяців змогла спокійно вдихнути. – «Усіх деталей не можу розповісти, але я безмежно вдячна кожному, хто нам допоміг повернути Сашка в родину. Це колосальна робота. Я відразу оформила опіку».
Торік у листопаді 2024-го сім‘ї Вєнкових вручили ключі від власного модульного будинка у числі пів сотні інших внутрішньо переміщених родин, про яких попіклувався Італійський Червоний Хрест.
Модульне містечко розраховане на півтори сотні людей. Звели його у селі Вереси Житомирської громади.
Загальна площа оселі – 45 квадратних метрів. Тут є все необхідне для життя – меблі, техніка.
«З того часу я намагаюся зробити його справжнім домом, де тепло, затишно і спокійно», – продовжує Вікторія.
Проте пережитий травматичний досвід серйозно позначився на психоемоційному стані жінки та Сашка. Допомагає родині впоратися команда «Рокади».
«Фахівці підтримали нас так, як ми навіть не очікували. Вони допомогли сину знову повірити дорослим, навчитися довіряти світу. А мені дали сили пройти свій шлях відновлення», – дякує жінка.
З родиною постійно на зв‘язку психологиня регіонального офісу Леся Ковпака. Каже, це приклад того, як глибока травма може співіснувати з неймовірною силою.
«Я зустріла родину, яка зшита з любові, втрат, взаємної підтримки та величезного серця. Те, як Вікторія справляється з викликами, як вона піклується про безпеку й розвиток свого племінника, свідчить про надзвичайні внутрішні ресурси. Завдяки цьому сім‘я змогла не лише пережити втрати, але й створити новий простір любові та стабільності», – ділиться психологиня.
Нині Сашкові – 18. Навчається у місцевому коледжі. Добре інтегрувався в громаду. Має друзів.
«Я бачу, як він росте, як поступово повертається його усмішка. Це – найбільша нагорода. Так, пережите ще довго нагадуватиме про себе, але зараз можу сказати, що ми стали сильнішими. Знаєте, сама інколи не вірю, що змогла пройти такий шлях. Але, мабуть, коли борешся за свою родину – здатний на все. Я дуже хочу, щоб кожна людина, яка пережила втрати й окупацію, знала: шлях назад до життя є. І поруч завжди можуть бути ті, хто допоможе його пройти», – підсумовує Вікторія.
