Коли почалося повномасштабне вторгнення, Алла Барвінок із Ладижина, що на Вінниччині, хвилювалася не стільки за себе, скільки за доньку Наталію, яка на той час жила у Києві. Новини про Бучу й Ірпінь щодня боляче відгукувалися, додаючи тривоги й виснаження.
«Єдине, про що ми тоді думали, як урятувати дитину», – згадує жінка.
Зрештою, обставини склалися так, що тоді 23-річна Наталка змогла виїхати зі столиці, а далі – за кордон. Нині донька Алли живе на півдні Данії, в місті Колдінг.
«Доня доволі швидко адаптувалася, оскільки гарно знає англійську. Спілкуємося з нею впродовж цього часу онлайн. За цей час бачилися 4 рази, коли приїздила додому, – розповідає мама. – Ось чекаємо знову на приїзд».
Тим часом Алла Барвінок залишалася разом із 19 річним сином у рідному місті. Олексій має інвалідність. Ще маленьким йому діагностували ДЦП.
«Син став дуже тривожним. Обстріли, які сягали і нашого регіону, впливали на його емоційний стан. Тож стали задумуватися над тим, щоб також виїхати за кордон», – продовжує Алла.
Евакуацію організував Вінницький обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями «Обрій».
Так мама з сином опинилися у Нідерландах, в Гаазі.
«Там ми отримали житло, підтримку, адаптовані умови. Я була спокійна, що діти в безпеці. Але з часом з’явилося відчуття, що начебто все добре, але ми не вдома», – зізнається жінка.
Пані Алла розповідає, відсутність чоловіка поруч, рідних, знайомого середовища також дуже відчувалася.
«Не вистачало підтримки, внутрішньої опори», – продовжує жінка.
Після семи з половиною місяців життя в Нідерландах Алла почала серйозно замислюватися над поверненням. Це рішення не було спонтанним. Вона зважувала всі фактори – безпеку, потреби сина, умови для життя.
Олексій спочатку був проти – йому подобалося в Європі, адже там вдалося трохи поподорожувати, побачити світ. Але все ж погодився з мамою, що дім – є дім.
«Тут у мене є все: чоловік завжди поруч, дім, машина, батьки, сусіди… Тут я – господиня», – говорить вона.
В Україні, попри всі виклики, родина почувається впевнено.
Водночас Алла відверто говорить і про проблеми, які потребують уваги – зокрема доступність середовища для людей із інвалідністю.
«Мій син усе життя пересувається на кріслі колісному. За кордоном ми відчули, наскільки важливою є безбар’єрність. В Україні ще є над чим працювати. Хоча ми вже навчилися адаптуватися, для багатьох людей ця проблема залишається критичною», – констатує жінка.
За час перебування за кордоном Алла бачила різні історії: хтось залишився, бо не мав куди повертатися, хтось повернувся, бо відчув, що жодна країна не може замінити дім.
Для неї рішення було чітким: дім – це те, що у серці.
Проєкт «Зміцнення стійкості громад для повернення та реінтеграції» реалізується благодійним фондом «Рокада» в межах проєкту «YOUA − Формуємо нові шляхи, будуємо майбутнє України», який впроваджується за дорученням Уряду Німеччини та імплементується GIZ Ukraine.
Проєкт YOUA надає виключно технічну допомогу та не впливає на особисті рішення людей щодо повернення в Україну. Участь у заходах і користування сервісами можливі виключно на добровільній основі для осіб, які розглядають можливість повернення, уже ухвалили таке рішення або перебувають у процесі реінтеграції після повернення в Україну.
