Спочатку боялася загинути від обстрілів, а коли виїхала – дуже сумувала за домом: історія жительки Запоріжжя, яка мріяла повернутися в Україну
Ніна Опанасівна – з Запоріжжя. Жінці – 76. У червні вона повернулася з Данії, куди евакуювалася через обстріли. Дістатися дому допомогла злагоджена робота команд благодійного фонду «Рокада» у Львові та Запоріжжі, численних волонтерів в Україні та за кордоном.
Рішення їхати до іншої країни у пошуку безпеки було надважким. Однак, ворожі обстріли рідного міста посилювалися, а страх не мати змоги врятуватися у критичний момент, викликав неабияку паніку. Проблеми зі здоров‘ям – слабий зір і маломобільність – ускладнювали і без того непросту ситуацію.
«Я нікуди не хотіла, не збиралася виїздити. Люблю свою країну, люблю своє місто і люблю свій дім. Але коли вже окупанти ось-ось-ось, то дуже страшно. Маю проблеми з зором, тож, якщо, не дай Боже прилетить, куди я піду? Повний розпач…», – розповідає Ніна Опанасівна.
Тож цьогоріч у лютому жінка зважилася виїздити з України. Відшукавши у мережі волонтерів, які допомагають евакуюватися постраждалим від війни, пенсіонерка з Запоріжжя стала збиратися у першу в житті поїздку за кордон.
«Довго обирала країну. Багато читала, аналізувала… Зрештою, попросилася в Данію», – пригадує жінка.
За більш як дві тисячі кілометрів добиралася спочатку потягом до Львова, далі «швидкою» до Кракова, а там – літаком до Копенгагена.
«Я дуже вдячна волонтерам, які допомагали дістатися, а ще працівникам залізничного вокзалу у Львові. Це були дуже турботливі люди. З потяга мене зустріли з кріслом колісним. Далі доставили до кімнати очікування. Там я чекала на ще одну пару, яка теж евакуювалася і ми разом мали їхати до Польщі на спеціальній «швидкій»», – продовжує Ніна Опанасівна.
Саме Данія стала другим домом для тисяч українців. З аеропорту в Копенгагені волонтери доставили пенсіонерку до центру біженців Сандхольм. Там новоприбулі можуть подати документи й розпочали свій шлях у країні. Центром біженців уже багато років поспіль опікується данський підрозділ Червоного Хреста.
«Там я була майже місяць – 24 дні. Чудовий центр, прекрасні умови й піклування про таких, як я. Мені відразу надали все необхідне. З перших секунд відчула турботу. Знаєте, ніколи не думала, що Червоний Хрест так добре може ставитися до людей. Я все життя купувала марки (донати на організацію ). І навіть не думала, що це працює. А зараз відчула», – ділиться жителька Запоріжжя.
Після Сандхольма Ніну Опанасівну поселили в Гіллереді. Місто – 50 тисяч населення.
Втім, попри гостинність, жінці там було важко. Розповідає, без знання мови, зі слабким зором і труднощами в пересуванні, знайти внутрішню рівновагу не вдавалося. Зрештою, жителька Запоріжжя зрозуміла, більше так не може. На той момент пройшло менше чотирьох місяців за кордоном.
Українка стала шукати можливості повернутися додому. Зізнається, страх померти на чужині і більше ніколи не побачити рідну землю й рідне Запоріжжя все більше не давав спокою.
«Я злякалася. Думала, що ніколи більше не побачу рідні стіни. Взялася шукати можливості, як би мені повернутися. Вже похилий вік, а раптом помру. І щоб мене десь хтось захоронив на чужій землі? Ні. Додому! Дуже сумувала за Україною, за своїм містом, сусідами, рідними стінами…», – розповідає пенсіонерка.
Ніна Опанасівна звернулася до Посольства України. До повернення жінки на Батьківщину долучилися десятки благочинних організацій. Розповідає, коли вперше почула українську, – заплакала.
«Ви знаєте, коли приїхала, аж дихалося інакше. Я така щаслива! Ще в польському Перемишлі, коли почула українську мову, почала плакати. Мене зустрічають українці, я плачу», – ледь стримуючи сльози й тепер говорить Ніна Опанасівна.
Нині жінка не припиняє дякувати кожному, хто став їй опорою під час виїзду за кордон і повернення до України. Пам‘ятає імена, а ще – хто, чим та як допоміг.
«Олесі з Німеччини, яка подбала про евакуацію. Працівникам «Укрзалізниці», а саме залізничного вокзалу у Львові, – за підтримку і тепле ставлення. Червоному Хресту Данії – за безмежну турботу. Посольству України і Дарині з «Бевар Україна» – за допомогу в поверненні. Перекладачці Тетяні, яка живе в Данії, – за постійну опіку на чужині. Волонтерам Оксані й Михайлу з Перемишля, які зустріли з літака. Благодійному фонду «Рокада», який допоміг дістатися рідного дому. Всім і кожному дякую!», – підсумувала жителька Запоріжжя.
