«Я часто згадую наші терикони – для мене це частина рідного краю, його характеру, його силуету»
Анастасії довелося тікати від війни двічі – уперше в 2015 році. Тоді з рідного Донецька переїхала у Покровськ. А вдруге – у 2022-му, шукаючи безпеки за тисячу кілометрів на Заході України.
«Я добре пам’ятаю 26 травня 2014 року. Саме йшла зі школи до подруги в гості і побачила у небі військові гелікоптери. У той момент відчула, що щось незворотно змінилося, що дитинство фактично завершилося», – пригадує жінка.
Тоді 17-річна Настя планувала вступити до Національного технічного університету у своєму Донецьку. «Своїм» називала місто з великої любові, бо знала кожну вулицю, бо обожнювала мільйони його троянд, бо стала фанаткою футболу, бо навіть уявити не могла, що настане час, коли побачить його востаннє.
Окупація росіян відкоригувала мрію випускниці школи. Виш релокувався до Покровська. А за ним і Настя.
«Проте вже в квітні 2022 року разом із університетом довелося переїздити до Луцька. Там прожила два роки, а потім знову з вишем релокувалися на Львівщину, у Дрогобич. Це був не один переїзд, а цілий шлях постійного вимушеного прилаштування. Спочатку Донецьк, потім Покровськ, потім Луцьк, тепер Дрогобич. Кожне місто стало окремою сторінкою, але жодне з них дало відчуття рідного дому, попри те, що люди підтримували. Згодом я стала працювати у виші, паралельно доєдналася до команди «Рокади»», – констатує Анастасія, – пригадує жінка.
Жінка каже, відчуття дому – це коли рідні люди поряд, коли щоразу чекаєш на новорічні свята, бо побачиш всю родину, коли рахуєш дні до початку літа, аби відпочити на морі.
«У нас були свої традиції, які тримали разом. На новорічні свята ми їздили до родини в область: підготовка, пакети з гостинцями, дорога, розмови про те, хто що приготував, у кого збираємося цьогоріч… Пам’ятаю це відчуття, коли заходиш у дім родичів, а там тепло, пахне їжею, хтось уже накриває на стіл, хтось питає про школу, хтось жартує. Такі моменти зараз згадуються дуже болісно і дуже тепло одночасно. А ще – літо. Ми їздили на Азовське море і в Крим. Наш Крим», – ділиться Анастасія.
Живучи в Дрогобичі і щодня бачачи Карпати, жінка іноді уявляє, що то – рідні донецькі терикони. Так, каже, на якусь секунду знову потрапляє додому.
«Раніше терикони були чимось звичним і майже буденним. А зараз, коли я дивлюся на гори, мимоволі згадую саме їх. Для когось терикони – це промисловий ландшафт, а для мене – частина рідного краю, його характеру, його силуету. Вони нагадують мені Донецьк, дорогу додому, простір Сходу і те життя, яке залишилося в пам’яті», – зізнається вона.
Найбільше Анастасія Лабузова як і мільйони інших українців мріє про перемогу і про те, щоб люди, які були вимушені залишити дім, мали шанс знову відчути своє коріння.
«Я не знаю, яким буде повернення після перемоги, але знаю точно: зв’язок із домом нікуди не зникає, навіть якщо між тобою і рідним містом роки, кілометри й війна. Після всього пережитого найбільше цінуєш не речі, а людей. Родину, підтримку, можливість бути на зв’язку, прості розмови, спільні спогади. Те, що раніше здавалося звичним, зараз має зовсім іншу цінність», – підсумовує вона.
