Яна — родом із Сумщини. Разом із чоловіком вони довго шукали місце для власної оселі і зрештою знайшли його в Стецьківці — великому селі неподалік від обласного центру. Родина придбала будинок і перетворила його на місце своєї мрії. Навколо виріс великий сад: яблуні, вишні, черешні, персики, десятки сортів малини та полуниці.
«Коли гортаєш старі фотографії, бачиш будинок на початку і яким він став. Розумієш, скільки всього в нього вклали власною працею. Це було місце спокою і щасливого сімейного життя», — говорить Яна.
У теплу пору року родина майже щодня вечеряла на подвір’ї. До них часто приїздили родичі, збиралися друзі. Будь-який день міг перетворитися на маленьке свято.
Коли почалася велика війна, родина виїжджала на певний час, а потім поверталася додому. Як і багато мешканців прикордоння, сподівалися, що небезпека мине. У певний момент ситуація почала стрімко змінюватися — обстріли ставали дедалі частішими.
Остаточне рішення про евакуацію Рибальченки ухвалили, коли вибухом пошкодило оселю та повністю знищило два автомобілі.
«Ми взяли дві валізи з речами. Більше нічого. У той день навіть не могли нормально вийти на подвір’я, щоб сфотографувати пошкодження. Над будинком безперервно літали російські безпілотники», — продовжує жінка.
Знайомі ризикнули приїхати під обстрілами та допомогли евакуювати Яну з дітьми до Сум. Чоловік залишився ще ненадовго, аби бодай тимчасово закрити вибиті вікна та убезпечити будинок від подальшої руйнації.
Родина почала життя майже з нуля. Пошук житла, оформлення документів, нерозуміння, куди звертатися по допомогу. У цей період важливу підтримку надав благодійний фонд «Рокада».
Яна згадує, що після переїзду було складно зорієнтуватися серед численних процедур і служб. Координація дій працівниками фонду стала особливо цінною в момент, коли через стрес було важко зрозуміти, з чого починати.
Окрім інформаційної підтримки, родина отримала практичну допомогу. Вивезти побутову техніку з прифронтового села — неможливо. «Рокада» забезпечила Рибальченків холодильником, а діти очікують на нове двоярусне ліжко.
«Вони вже сперечаються, хто буде спати на другому поверсі», – усміхається Яна.
На новому місці жінка знайшла роботу, а діти відвідують навчальні заклади та спортивні секції. Старший син займається футболом. Молодший відвідує заняття з плавання та проходить реабілітацію після пережитого стресу.
Думками Яна часто повертається до свого дому у Стецьківці. Будинок досі стоїть. Він пошкоджений, але не зруйнований. Формально там можна жити. Однак через постійні обстріли повернення неможливе.
Попри всі труднощі, Яна не дозволяє собі впадати у відчай. Головною опорою для неї залишаються чоловік і діти.
«Треба жити. Бути людиною і ніколи не зупинятися. Можна втомитися, перепочити, а потім знову йти далі. У нас немає іншого вибору», — переконана жінка.
