«Дивувалися, навіщо доньку везу у країну, де йде війна. Але я оптимістка – переконана, у нас все буде добре!»
Історія Оксани Грушко з Івано-Франківська варта повнометражної кінострічки про бажання здійснити свою американську мрію. Це і драма, і комедія, і місцями містичні збіги. Проте найнесподіваніший для рідних і знайомих поворот у сюжеті – це рішення жінки попри війну, повернутися в Україну.
Мічиган
За океаном тоді ще 29-річна Оксана намагалася врятуватися від затяжної депресії через втрату улюбленої роботи, тривалих стосунків і всього, що вибудовувала до того.
«Незадовго до того, як моє життя розсипалося на друзки, мені пощастило отримати американську візу. Сама іноді дивуюся, як людині з чистим паспортом, котра не мала жодного виїзду за кодон, дали її з першого разу… Певно, так стали зірки. Так от, я переживала надзвичайно складний період у житті – зміна місця проживання, без грошей, без речей… У якийсь момент упіймала себе на думці, що потрібно щось робити. Згадала про візу, пошукала в інтернеті оголошення роботи. Було чимало пропозицій працювати покоївкою в готелі, але це мені, філологу, здалося занадто складним. Єдина вакансія була нянею. Дітей я любила, тож відгукнулася. Родина з оголошення мене запросила. Це була молода пара – вона українка, він – американець. Ось так я кинула все і полетіла у США з мріями і надіями на нове життя», – розповідає Оксана.
Ту роботу пригадує як дуже важку, хоча й зізнається, до доньки роботодавців дуже прикипіла.
«Оскільки я жила в родині, то моя робота була 24/7. Вихідних практично не було. Увесь час я проводила з дитиною. Так, мене брали всюди, куди самі літали. Я навіть була на Гаваях, але відпочивати там – одна справа, а працювати – зовсім інша. Зрештою, мій ментальний стан настільки погіршився, що я вирішила знову змінити вектор життя», – продовжує жінка.
Рочестер
«Рочестер – місто, де дуже активна українська діаспора. Тут я почувалася значно краще, адже англійську я дуже погано знала, тож могла спілкуватися рідною і це додавало трохи впевненості. Спершу я працювала в невеликому ресторані, а потім – в українській крамничці», – пригадує Оксана.
Саме в Рочестері вона зустріла свого майбутнього чоловіка – теж українця.
«Оскільки заробітки мої були не надто високі, доводилося економити на всьому і в першу чергу на оренді житла. І ось під час пошуку оселі я вперше побачила його. То був кремезний хлопець із бородою. Він якраз орендував одну з кімнат у будинку, який мені показували. Але я злякалася, що доведеться жити з таким незнайомцем під одним дахом і відмовилася», – розповідає жінка.
А за кілька тижнів до крамниці, де Оксана працювала, приходить той самий кремезний чоловік. Короткий діалог зрештою переріс у стосунки, весілля і народження доньки Мілани.
Спрінгфілд
«А далі був ще один непростий період. На зміну романтиці прийшли сімейні будні, знову нестача грошей, бо я в декреті, чоловік постійно втомлений, адже багато працював. А далі – переїзд один, за ним – і другий. Зрештою, ми опинилися в місті, де українців не було. Знайомих не було. Ми з маленькою донькою належали одна одній. Чоловік місяцями працював у відрядженні», – ділиться Оксана.
Коли донька підросла, що можна було вже відвідувати садок, вирішила шукати роботу.
«Але була ще одна не менш серйозна проблема: у Штатах як такого громадського транспорту не існує. Ти або на авто, або на таксі. У мене машини не було. Садочок знаходився доволі далеко. Доводилося викручуватися: економила гроші на харчі, які давав чоловік, і викликала таксі, щоб відвезти доньку в дитсадок. Поверталася я пішки, поспішаючи на роботу», – продовжує свою історію жінка.
Таксист, якого Оксана викликала щоранку, якось помітив, що вона повертається пішки. То був немолодий чоловік на імʼя Кріс. Саме він згодом став ангелом-покровителем українки і її доньки.
«Він усе зрозумів, що так я економлю. Кріс запропонував, що братиме лише половину грошей за проїзд. Для мене це було дуже несподівано. Якось Мілана потрапила до лікарні і мені доводилося там бути з нею цілодобово, то він був єдиний, до кого я могла звернутися, щоб попіклувався про зачиненого у квартирі кота. Віддала ключі фактично чужій людині, але насправді він був для нас дуже близьким. А ще – Кріс відвідував нас у лікарні, турбувався. Коли в лютому Росія напала на Україну він дуже переживав за наш народ, підтримував і вболівав», – з теплом згадує Оксана.
Івано-Франківськ
Додому жінка з донькою повернулася місяць тому. Назавжди. Батько Мілани залишився у США. Сьогодні дівчинка активно готується до школи, а її мама – планує знову розпочати нову сторінку життя.
«Мені не страшно було повертатися. Я більше боялася витратити ще якусь частину свого життя не в Україні. Ані рідні, ані знайомі не розуміли мого рішення. Дивувалися, навіщо доньку везу у країну, де йде війна. Але я оптимістка – переконана, у нас все буде добре. Знаєте, ще пару років тому, коли більш менш стала на ноги в Америці, я інвестувала трохи грошей у будівництво квартири під Львовом. Тоді мене теж не розуміли, а я відповідала, що вірю в Україну і її майбутнє», – говорить Оксана.
Днями мама і донька були на майстерці з Петриківського розпису. Жінка зізнається, заняття захопило, а разом із тим – які можливості є в Україні попри те, що міста постійно атакують російські дрони і ракети.
«В Америці будь-які секції як для дітей, так і дорослих – коштують грошей. А тут… Маса можливостей і безоплатно. Мілану записала на різні заняття, зокрема й на акторську майстерність – це допоможе їй поліпшити комунікацію, – вважає жінка і додає, сама ж планує реалізуватися у новій професії дизайнера. – Нещодавно завершила навчання. Мене завжди тягнуло до творчого. А взагалі мрію облаштувати обійстя батьків у селі на Львівщині – там залишилися такі маленькі будиночки від бабці, від діда… Можливо, вдасться створити музей, щоб зберегти автентичність. А якщо я не встигну, то Мілана продовжить».
Проєкт «Зміцнення стійкості громад для повернення та реінтеграції» реалізується благодійним фондом «Рокада» в межах проєкту «YOUA − Формуємо нові шляхи, будуємо майбутнє України», який впроваджується за дорученням Уряду Німеччини та імплементується GIZ Ukraine: Sustainable Economic Development.
Проєкт YOUA надає виключно технічну допомогу та не впливає на особисті рішення людей щодо повернення в Україну. Участь у заходах і користування сервісами можливі виключно на добровільній основі для осіб, які розглядають можливість повернення, уже ухвалили таке рішення або перебувають у процесі реінтеграції після повернення в Україну.
