«Мого будинку вже немає. Нещодавно в нього поцілив КАБ… Сусіди, які ще не виїхали, надіслали фото, відео. Даху нема, вікон нема, двері вибило, все на світі впало. На це неможливо дивитися. Плакала страшно!», – починає свою історію переміщення Галина Кеда.
«Шахеди – не страшно. Страшно КАБи. Свист, три секунди і вибух», – додає син пані Галини Сергій.
Пенсіонерка разом із сімʼєю виїхала з рідного Трудового на Запоріжжі цьогоріч у січні. Як прихисток обрали невелику громаду на Кіровоградщині.
«Їхали ми своїм ходом, як то кажуть. Винайняли машину, заплатили 22 тисячі гривень і так дісталися Оситняжки. Вивозили все, що може згодитися. Серед усього вхопили зовсім трохи фотографій. А от дитячі альбоми залишилися під завалами. Мій покійний чоловік дуже любив фотографувати», – продовжує Галина Іванівна.
Розповідає, рідне село любила понад усе. Описує його як гарне, мальовниче, гостинне.
«Трудове знаходиться неподалік колишнього райцентру. Гарні дороги, все облаштовано. Було… Люди добрі, щирі», – пригадує пенсіонерка і додає, на новому місці зовсім інші умови. Та попри те, що немає ні газу, ні централізованого водопостачання, все ж дякує Богу, що над головами не чути вибухів.
На новому місці родина поволі адаптовується. Навесні облаштувала невеликий город.
«Я ж звикла до городу, тож і тут маємо трохи грядок – дві сотки посадили. Цибулька, кабачки, картопля, купила розсаду помідорів», – ділиться жінка.
Про своє мирне життя розповідає з теплом. Найбільш щемливими є спогади, коли разом на свята збиралася вся родина.
«Дуже любила ці моменти. Особливо пам‘ятаю річницю весілля, зʼїхалася родина: сестра, мама ще була жива… Син у той час отримав диплом – то такий стіл накрили! Качка жарена і ще купа всього. Зараз тільки помріяти лишається. Було, було, було…», – продовжує Галина Іванівна. – Знаєте, що скажу? Поки молоді, – живіть! Попри все і всупереч усьому. Бо життя так швидко минає – не встигаєш оглянутися. Збирайтеся з рідними, друзями, святкуйте, радійте!».
Найбільша мрія пенсіонерки – повернутися додому.
«З ким не спілкуємося з сусідів, плачемо. Кажемо, треба вернутися. І нехай, що нічого нема. Зате свій двір, рідний», – каже крізь сльози пані Галина.
